Печать

Юрко Космина. Революція померла? Хай живе революція!


2014-01-07 (09:55)

Віктор Федорович ніколи не втомиться вчити нас збирати Майдан – поки Майдан сам не відбере в нього таку можливість. Питання в тому, чи готові вчитися ми самі. Календар уперто показує 25 грудня, а мозок усе одно ніяк не може позбутися враження, що країну знову занесло в 30 листопада. Здавалося б, майже місяць минув відтоді, коли скривавлені ранкові стрічки новин повідомили нам, що після цієї ночі так жити більше неможна, – а вже, виявляється, пройшов (народився-погуляв-згас) цілий революційний цикл, і в двері вже нахабно стукається новий.

Знову вночі, за відчутної кількісної та силової переваги, нападають на жертву, запідозрити яку в корисливих мотивах язик не повернеться навіть у Чечетова. Знову кожен із нас відчуває, що ця жертва за наші спільні переконання робила більше, ніж ми самі, й не сумнівалася в доцільності та успішності нашої революції навіть тоді, коли всі вже майже втратили надію й поїхали по домівках спати. Знову саме це відчуття особистої провини за те, що «не вберегли» та втратили пильність перед завжди готовим ударити ворогом. Знову, як тоді, люте бажання будь-що та будь-як помститися за те, що вдарили не тебе, поки ти спав чи читав френдстрічку, а того, хто продовжував боротьбу незважаючи на всі зовнішні обставини.

Саме з цим відчуттям ми збиралися на Михайлівській 30 листопада, і сьогодні, через місяць крові, сліз, газу, диму, барикад, пісень, радощів та розчарувань, знову опинилися там само. З одного боку, втрата місяця в буремні нинішні часи може означати втрату чи не цілого життя, а з іншого, свіжий досвід нашої чергової покійної революції дає нам останній шанс цього разу виконати роботу над помилками й таки здійснити обрану місію.

Бентежить слово «покійної»? Змиріться та усвідомте: та революція, яка почалася 30 листопада, справді тихо померла, й саме на знак цього на її кістках було створено ВО «Майдан». Та революція скінчилася минулої неділі – так само, як разом із від’їздом опозиційної трійки з-під стели до Савіка в ніч на 30-те скінчився студентський Євромайдан. За старі гасла виходило все менше й менше народу, і лише нова революція народжує гідний боротьби сенс.

Отже, що ми встигли зрозуміти за 25 суворих днів грудня? Сувора рішучість Фейсбуку, готового за те, що ці уроди зробили з обличчям Тані, стріляти, ламати, різати та палити, нині обов’язково підкріплюється каяттям за пісні й танці перед сценою. Навряд, звісно, до них не повернуться хоча б за тиждень (попри весь невеселий пафос ситуації від потреби психологічної розрядки постійних мешканців табору нікуди не дітися), але сьогодні це вважається чи не головним ворогом революції. Бо саме з піснями та танцями в більшості мітингувальників почав асоціюватися той самий «мирний протест». Натомість революції варто були би згадати не бездіяльність останніх двох тижнів, подаровану ігнором з боку влади, а справжній досвід силового, хоч і мирного, протистояння з режимом.

Можна скільки завгодно сперечатися щодо того, чому внутрішні війська в ніч на 11 грудня, прорвавшись на Майдан, не ризикнули напасти на жінок під сценою, а зупинили наступ. І що би було, якби відповідний наказ було отримано. Але славна битва за барикаду на Інститутській наочно продемонструвала, що злагоджена робота захисників Майдану здатна забезпечити не лише оборонні, але й наступальні дії. Шок для силовиків полягав у тому, що «мирний протест» здатен не просто встояти під напором броньованих гоблінів, але й абсолютно мирно відтіснити їх самих у разі потреби. Адже саме так було відвойовано дерев’яну конструкцію, яку вже почали були розтягувати на шмаття комунальні «тітушки».

Зазначмо, що в обороні барикади на Інститутській брала участь не така й велика кількість народу – порівняно з сотнями тисяч на недільних віче так узагалі крапля в морі. Тож, хоч оцінити реальну силу та міць Майдану навіть не видається можливим, пройтися мирним щільним катком по Банковій повсталий народ завжди зможе. Принаймні поки морозом скуті водомети.

У ту ж саму ніч на барикадах Майдан показав і ще одну свою абсолютно мирну та ефективну зброю – контрнаступом революції було відрізано купку бійців внутрішніх військ, які одразу ж стали не страшнішими за мокрих кошенят. Так, 11 грудня хлопців крізь стрій провели до своїх та ще й передали погублені щити, але ж ніхто не заважав і не завадить повстанцям у більш критичній ситуації їх просто роззброїти. Чи багато їхніх колег погодяться протистояти натовпу, від якого можна отримати здачі тим самим кийком, хоч, певно, й не настільки боляче, як від катів-професіоналів?

Ще одне питання, притомної відповіді на яке досі не дав жоден із революціонерів: чому так і не захопили «Український дім»?! 1 грудня тисяча веселих громадян промарширувала під суворий екс-музей Леніна, годину проскандувала під його дверима «Міліція з народом!» (саме в ці хвилини «Беркут» зачищав Банкову), чекаючи, що керівництво споруди ось-ось накаже двом десяткам міліціонерів із охорони вийти самостійно й здати будівлю. За годину наказ таки надійшов – від революційних ватажків: облишити будинок, який «ми обов’язково візьмемо пізніше». Відтак величезна будівля, в якій могла би розміститися значна кількість мітингувальників, так і лишилася осторонь революції, що дало змогу Партії регіонів влаштувати провокативний Антимайдан прямо під її сходами, на Європейській площі. Будинок віддалений від основного периметру, і через це його важко охороняти? Не більше, ніж Київрада чи екс-Жовтневий палац. Зате розмістити там посилений резерв, який міг би оточити нападників у разі прориву з боку Європейської площі чи вулиці Михайлівської, аж ніяк би не завадило. Та, відверто кажучи, не завадить і зараз.

Як бачимо, незадіяні резерви «мирного спротиву» в Майдану є й були весь цей час, хоча революція терпляче вирішила чекати нападу та зміцнювати барикади, гріючись чайком та танцями Руслани. Що ж тоді дивного в тому, що Віктор Федорович летів до Володимира Володимировича з легким серцем та чистим штанями, а потім і наказав виловлювати євромайданівців по всій «території свободи», розширеній зі сцени язиком Юрія Луценка?

Головне розуміння, яке дав Україні грудневий Євромайдан – що народ таки є силою, яка може диктувати свою волю кожній скотині, яка про це забуде, – незалежно від того, Янукович це чи скажений беркутьонок. От лише про цю силу треба регулярно нагадувати і не давати ані на секунду в ній засумніватися. Бо пам’ять у скаженого собаки чи дурного півня працює лише доти, доки не вщухає біль від удару у відповідь.

P.S.Сьогоднішня злива прокльонів на адресу бездіяльності співучого Майдану й суцільні обіцянки цього разу вже точно витрусити з Януковича душу завершилися… тим, чим і завжди: блаженним флешмобом «виріж із паперу череп із кістками, вклади в конверт та надішли Захарченку». Так, безумовно, це ж значно страшніше, ніж пісні й танці від Руслану: міністр уже, певно, штудіює досвід покійного Кравченка з теорії прикрих самогубств. А от завтра знову пікет під МВС, і, якщо вже навіть це не допоможе (хоча мусить же ж, аякже!), то й дачу попікетувати з’їздять.

Хлопці, якщо це, на вашу думку, й є нарешті рішуча бойова відповідь на противагу пісням і танцям, краще вже мирно співайте. Принаймні гімну України з мільйона горлянок ці уроди бояться значно більше.

_______________________________________________________

Юрко Космина, для «ОРД»


Оригинал публикации на Эвридей: everyday.in.ua/?p=5718

Комментарии

Автор: Roberta   2016-05-29 (18:45)

Very good thinking. Im curious to feel what type of impact this would have globally? Sometimes individuals get just a little upset with global expansion. Ill check back to see what yo2;8#u17&ve got to say.

Добавить новый

Ваше имя (ник):

Контактный e-mail (скрывается):

Ваш комментарий:

 | 


Введите текст с картинки в поле внизу: