Печать

Володимир Дубровський: Лібералізація? Лібералізація!


2012-12-22 (14:11)

zn.ua

Хоч би що думали з цього приводу критики лібералізму, світу слід готуватися до його нової хвилі, інакше не вийти з того глухого кута, в який завели неокейнсіанська економічна політика та популізм. Однак лібералізм зовсім не такий страшний, як його описує, зокрема, Сергій Кораблін у статті «Лібералізація»  (DT.UA, №41 від 16 листопада 2012 року). Стаття дає чудовий привід спростувати деякі поширені непорозуміння, адже більшість проблем, які зазвичай приписують ліберальній політиці, пов’язані в основному з непослідовністю в її здійсненні (про інші, справжні, проблеми — в одній із наступних публікацій).

Насамперед абсолютно правильно зазначено, що свобода — це не свавілля. Вона передбачає відповідальність, щоправда, не абстрактно-соціалістичну — «перед суспільством», а зовсім конкретну — перед партнерами (зокрема й найманими працівниками) та законом. Зокрема, цілком ринкову, але дуже жорстку фінансову дисципліну. Неправильно розрахував вкладення — втратив; безвідповідально кредитував — розорився; не сплатив за рахунками контрагентові або зарплату працівникам — банкрут! Тому претензії з приводу свавілля 1990-х — це не до лібералів, це, навпаки, до тих, хто тоді говорив, що, мовляв, слід пробачати борги підприємствам заради збереження «унікальних науково-виробничих комплексів». А, до речі, також і до тих, хто 2007-гота пізніше по всьому світу рекапіталізував банки, рятував від банкрутства неспроможні компанії й видавав «стимули» за рахунок платника податків. Янош Корнаї ще 1986-го назвав таку політику «м’якими бюджетними обмеженнями» і вважав характерною ознакою соціалізму.

Послідовна ліберальна політика не тільки не допустила б згаданого свавілля, а й навіть шансу йому не дала б. Адже приватні фірми завжди розраховувалися одна з одною, інакше неплатникові загрожувало близьке знайомство з тими самими «братками». Тому реальну проблему, якщо хто забув, становили борги або державних підприємств, які в такий спосіб готували до тіньової приватизації, або перед державними підприємствами, які таким чином розкрадали. Справді, навіщо платити всю суму на рахунок, якщо можна просто поділитися з директором? Та й шахтарям недоплачували переважно для того, щоб потім організовано відвести їх до Верховної Ради або Кабміну та вибити їхніми руками нову порцію дотацій, яку з успіхом і вкрасти.

Насправді ці приклади ще раз доводять тільки те, що лібералізація, як і будь-яка політика, має бути послідовною. «Змішана» державно-приватна регульовано-ринкова економіка, яку так люблять економісти радянської школи, щосекунди породжує корупційні можливості. А оскільки повністю одержавлена не працює взагалі, то висновок один: ані державних підприємств, ані державних дотацій підприємствам не має бути в принципі. Так само, до речі, як і диригизму — політики батога і пряника відносно інвестицій. Бо на ділі «пряник» служить для створення привілеїв «своїм», а «батіг» використовується, щоб відганяти конкурентів від вигідних ніш, закріплених за конкретним «олігархом». І ніяк інакше така політика в абсолютній більшості країн світу не працює й не працюватиме. Україна тут не самотня.

Приватизація, звичайно, теж мала свої неминучі проблеми, але і їх ніяк не можна пояснити зайвим лібералізмом. Крім власне факту приватизації, жодного лібералізму в самому процесі не було й близько, зі зрозумілих політичних причин. Звичайно, хоча деякі заводи й справді годилися тільки на брухт, а інші працювали на гонку озброєнь і закономірно зазнали проблем через закінчення «холодної війни», для багатьох із них було б набагато ліпше одержати більш ефективних власників. Так би й сталося, якби державну власність продавали ліберально — на відкритих аукціонах. Тоді, до речі, прийшов би й іноземний «стратегічний» промисловий капітал. Звичайно, це вдалося б тільки в тому разі, якби при цьому було створено сприятливий (тобто, знову ж таки, ліберальний) підприємницький клімат. Адже конкурентні переваги України щодо дешевої робочої сили дуже обмежені, а капіталомісткі підприємства потребують хоча б гарантій прав власності, які в умовах масового й самовільного державного втручання множаться на нуль. Що, до речі, переконливо продемонстрували, прийшовши до влади, її нинішні керманичі. Втім, засилля умовного способу в цьому абзаці не випадкове, адже ліберальна політика принципово несумісна з «обмеженим доступом».

Не дивно, що в країні, яка поділяє з Анголою 128-ме місце з 130 країн за рівнем захисту прав власності на фізичні активи (за даними IPRI), іноземні інвестиції (справжні, не кіпрські!) йдуть туди, де таких активів потрібно менше. І там — у банківському секторі, роздрібній торгівлі, ІТ — вони справді приносять нові технології та задають нові стандарти. Без таких інвестицій, а також конкуренції з іноземними інвесторами й імпортом не були б у нас хоч трохи сучасними ані харчова промисловість, ані виробництво будматеріалів, ані готельний бізнес. І навіть у металургії ліберально приватизована «Криворіжсталь» не просто принесла до бюджету більше грошей, ніж уся інша приватизація, разом узята, а й податків платить більше, ніж решта підприємств галузі, разом узятих.

А те, що під час буму гроші вкладають бездумно, так на те він і бум. Якщо американський уряд не просто роздував його низькими відсотковими ставками, а ще й навмисно видавав свідомо погані іпотечні кредити, то винуваті в цьому зовсім не ліберали (в європейському значенні цього слова), а саме навпаки, популізм уряду. Якщо в результаті краху постраждав народ, то це має послужити для нього уроком: ми відповідаємо за тих, кого обираємо. На те вона й демократія.

І отут вільний рух капіталів саме й відіграє роль того «термометра», як його називає Віктор Пинзеник, показники якого так полюбляють прикрашати уряди. А що ще може обмежити популістські апетити швидше й ефективніше, ніж мобільний і вільний капітал? Намагаєтеся штучно роздути курс? Отримайте спекулятивну атаку! Живете не за доходами? Очікуйте відпливу капіталу та подорожчання кредитів для вашої країни! Встановлюєте високі податки, не захищаєте власності, дошкуляєте бізнесу контролем, бюрократією й корупцією? Не скаржтеся на відплив капіталу! Це ж теж ринок, і якщо є конкуренція, то він так само дисциплінує держави, як звичайний ринок — виробників. Не дивно, що багато хто з них хоче таку конкуренцію вбити, щоб вільно грабувати власні народи або морочити голову виборцеві соціальним популізмом, не побоюючись відповідальності.

Звичайно, лібералізм — теж не панацея й має свої обмеження, про які варто поговорити окремо. Але більша частина проблем, які помилково пов’язують із недосконалістю ринку, насправді спричинені недосконалістю людини. Справжній гріх «ультрариночників» полягає в тому, що в їхніх теоріях і окремі люди, і фірми (керовані такими ж людьми!) не просто максимізують свою вигоду, а й якимось чином безпомилково визначають оптимальний для цього спосіб. Такий підхід підставляє під удар сам принцип вільної економіки: люди ж недосконалі, кажуть опоненти, тому й ринок ефективно працювати не може.

Утім, альтернатива, яку пропонують противники лібералізму, тримається на ще менш імовірному припущенні про те, що всі потрібні якості має… створений цими ж людьми уряд! Напевно, десь у підсвідомості прихильники такого підходу, як і раніше, вірять у божественне походження влади. Або буквально сприймають «доброчесного соціального планувальника» з теорії добробуту — уявного всезнаючого та всемогутнього диктатора, єдиною метою якого є благо людей.

Крах спроби втілити цю абстракцію в життя більшість читачів спостерігали своїми очима двадцять років тому. Цілком закономірний кінець, адже в реальному житті будь-який керівник — принаймні така ж людина, з усіма властивими їй обмеженнями і недосконалістю. Тільки завдання перед нею стоять не просто на порядок складніші, а взагалі невирішувані. Як довів Людвіг фон Мізес (до речі, наш співвітчизник, уроджений львів’янин) ще 1922 року, завдання центрального планування нерозв’язуване в принципі. У чому ті, хто встиг пожити при цій системі, щодня переконувалися на власному досвіді.

Тепер ми, схоже, спостерігаємо крах наступної лінії оборони «державників»: «держави загального добробуту» і тісно пов’язаного з ним кейнсіанства. Але не слід думати, що їм на зміну прийдуть безвідповідальність і свавілля. Навпаки, справжня, послідовна лібералізація означає, що кожному доведеться більше сподіватися на себе та більшою мірою відповідати за свої дії. Правда, не всіх це влаштовує…

ZN.ua


Оригинал публикации на Эвридей: everyday.in.ua/?p=3964

Комментарии

Добавить новый

Ваше имя (ник):

Контактный e-mail (скрывается):

Ваш комментарий:

 | 


Введите текст с картинки в поле внизу: