Печать

Володимир Бойко. Самка богомола та всі-всі-всі. Повісті, оповідання, фейлетони - 6 (2007-12-10)


2012-12-11 (17:33)

Смерть браконьєра

„Чи був покійний моральною людиною?” – питався Остап Бендер у жалобній промові над могилою Михайла Самуелійовича Паніковського, людини без паспорта. І сам же відповідав: „Ні, покійний не був моральною людиною”.

19 січня 2007 року на харківському цвинтарі над могилою Євгенія Петровича Кушнарьова — колишнього мера Харкова, екс-губернатора Харківської області та екс-керівника Адміністрації Президента Кучми, народного депутата України й голови комітету Верховної Ради з питань правової політики — лунали інші промови. Говорили про великого патріота України, що являв собою взірець законослухняності та відданого служіння своєму народові. Говорили й заяложену фразу про підступну смерть, яка забирає найкращих. Про вічну пам’ять у серцях вдячних харків’ян і всього прогресивного людства. Про гаряче серце, яке перестало битися в палаті інтенсивної терапії Центральної районної лікарні Ізюмського району Харківської області. А потім вбиті горем друзі небіжчика з гамором попрямували до накритих столів, де „за слов’янським звичаєм” пом’янули свого дурисвіта, що на 56-му році життя отримав у бочину свинцеву кулю 30-го калібру, яка валить на смерть дикого вепра з першого ж пострілу.  І там, підігріті улюбленим напоєм „великого громадянина й патріота”, розказували один одному іншу історію. Про те, як Євгеній Петрович поїхав з друзями полювати на кабана.

Ну, „полювання” – це по-їхньому. По-нашому це називається браконьєрством, бо свинець у нутрощі Кушнарьов отримав у вівторок 16 січня 2007 року, коли мисливський сезон в Україні давно був вже закритий і отримувати радість від вбивства живої істоти дозволялося хіба що при вигляді зайця. Та й то – по вихідних днях. Але „робочий день” – це для „слуг народу” поняття туманне. Бо в них не життя, а суцільне свято. Тож і поїхав Кушнарьов з друзями „відтягнутися” в село Червоний Шахтар, що за тридцять п’ять кілометрів від райцентру Ізюм на Харківщині. Місцинка ця славиться навколишніми мисливськими угіддями „Гай”, власниками яких є директор Харківського заводу „Точприлад” Валерій Завальний, колишній начальник обласного управління Міністерства з надзвичайних ситуацій Олександр Саєнко та харківський підприємець Василь Луценко.  А також – дачею Завального, яку аборигени називають „генеральським будинком”. На цій дачі покійний і „відтягувався” разом з сином хазяїна Дмитром Завальним, народним депутатом України Дмитром Шанцевим і власником угідь Василем Луценком. Коли ж сидіти в хаті набридло, царствені особи вирішили порозважатися на природі – постріляти кабанчика.

Прибули браконьєри на місце полювання, витягнули свої мисливські припаси, усе швиденько випили та спробували таки трохи розім’ятися. Але роки та кількість спиртного далися взнаки – і довелося веселій компанії без жодних трофеїв повертатися до Харкова, бо руки тремтіли, кабани двоїлися, а горілка скінчилася. По дорозі у когось з горе-мисливців чорти забігали в очах і він заволав, показуючи у вікно „джипа”: „Вовк, вовк!” Чи справді трасу перебігав сірий лиходій, чи то якась коза нишпорила в придорожніх хащах, чи, може, собака з сусіднього села робив вечірній моціон – ніхто, ясна річ, розбиратися не став. „Слуги народу” з залитими горілкою очима повитягували рушниці, забиті набоями на дику свинюку, і давай палити. Один – Дмитро Завальний — навіть поцілив. І тепер злостивці пропонують перейменувати мішень „біжучий кабан” на „лежачий Кушнарьов”.

Втім, автор цих рядків, просякнутий тугою по християнському людинолюбству, має іншу версію подій, що відбулися 16 січня 2007 року в Ізюмському лісі. Насправді Євгеній Петрович був не на полюванні (Боже борони!), а їздив по районах Харківщини, де спілкувався з виборцями, вислуховував депутатські накази і ретельно записував на папірця всі пропозиції трудівників села щодо подальшого поглиблення конституційної реформи. Та, повертаючися з одних таких зборів, побачив Кушнарьов на лісовій галявині кількох браконьєрів, що шукали кабана. „Еге, — зметикував голова комітету Верховної Ради з питань правової політики, — а мисливський сезон вже того, закритий. Це ж – брутальне порушення правил спеціального використання об’єктів тваринного світу, за яке передбачене адміністративне стягнення, встановлене статтею 82 частина 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, з конфіскацією знарядь правопорушення, тьху ти, рушниць. А карабіни які — мабуть італійські. Це ж бюджет Ізюмського району зразу стане багатшим на кілька десятків тисяч доларів… Боже, та вони ще й п’яні. Ну все, якщо в дозвільній системі МВС про таке довідаються, не бачити більше цим панам дозволів на володіння мисливською зброєю… О, а пляшок скільки накидали, негідники. Це ж – стаття 73 КУпроАП, „Засмічення лісів відходами”, що передбачає накладання штрафу в розмірі до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Треба негайно затримати правопорушників і доставити їх до найближчого відділку міліції”.

Одним словом, зупинився Євгеній Петрович біля браконьєрів, показав своє депутатське посвідчення, пояснив, що він – слуга народу й взагалі патріот України та запропонував туристам проїхатися до дільничного міліціонера. Робити нема чого – розрядили мисливці свої рушниці (народний депутат, ясна річ, за цим особливо прослідкував, знаючи, що заряджену мисливську зброю перевозити категорично заборонено), зачохлили знаряддя правопорушення, сіли в „джип” і поїхали писати явку з повинною. Та треба ж було такому трапитися, що по дорозі авто оточила вовча зграя. Сіли хижаки прямо серед дороги, зубами клацають і хочуть скуштувати депутатського тіла. Замислив був водій „джипа” бампером легенько пару тварюк стусонути та їхати собі далі. Але Євгеній Петрович як закричить: „Не смій! Це ж жива істота, тварина Божа, не роби гріха. Я зараз вовкам прочитаю кілька витягів з програми Партії Регіонів, і вони самі зрозуміють всю ганебність свого вчинку”. Вийшов народний обранець, відкрив зошита з промовами Віктора Януковича та партійною програмою й став читати. Але один з мисливців зненацька вискочив з машини, розчохлив рушницю, вставив патрон та навів знаряддя правопорушення на вожака зграї. І кинувся тоді Євгеній Петрович під кулю, закривши своїм тілом нещасного звіра.

Вони й ми

Відкиньмо лицемірне співчуття й скажімо прямо: нам, які добувають хліб насущний своєю працею, абсолютно байдуже, що там трапилося в Ізюмському лісі з одним з них. Ми й вони – це різні світи, що перетинаються лише тоді, коли одному з них потрібно нашої донорської крові. Нехай хоч перестріляються, хоч горлянки один одному поперерізають. Для нас все те, що відбувається з ними – це таке ж потойбіччя, як і для них наші проблеми. А до смерті Кушнарьова ми ставимося приблизно також, як вони ставляться до смерті Олексія Жеребка, забитого в Одесі керівником обласного штабу „Нашої України” народним депутатом Олексієм Козаченком. Чи – до смерті 11-ти річного учня київської школи №151 Максима Прокопчука, збитого автомобілем народного депутата Леоніда Черновецького. Але „Мерседес” Черновецького — зразу видно Божу людину! – принаймні, хоч зупинився біля трупа. Коли ж у Чернігівський області автомобіль з кортежу президентського кума Петра Порошенка збив 26-ти річну Марину Тюп, Петро Олексійович навіть не пригальмував, кинувши помирати молоду жінку прямо на пішохідному переході.

Україна розділена зовсім не на Схід і Захід, не на „біло-блакитних” і „помаранчевих”, і навіть не на багатих і бідних. Вона розділена на них і нас – правих і безправних, недоторкАнних і недотОрканих. У них – власний бюджет, який вони чомусь називають „державним”, власна прокуратура, власні суди, власна податкова міліція, власне Міністерство охорони їхнього здоров’я. Для них – усе, для нас – закон. Але їм цього мало й тому вони час від часу скубуться між собою — за те, кому саме з них призначати їхнього генерального прокурора чи звільняти їхнього міністра закордонних справ, кому й у якій пропорції розкрадати їхній „державний” бюджет чи відправляти для них видимість їхнього правосуддя. Щоправда, інколи вони згадують і про нас, влаштовуючи нам телевізійні шоу в стінах їхнього парламенту, але при цьому всі вони переконані, що кинуті згори хліб та видовища цілком можуть замінити нам нашу свободу й нашу  гідність.

Досі вони здебільшого нищили нас – стріляли, як зайців, давили, мов слимаків. Та ось, оскаженілі від власної безкарності й переконані, що вхопили Бога за бороду, вони, нарешті, взялися один за одного. Влучний постріл кушнарьовського товариша Дмитра Завального – і в нас з’явився черговий привід позубоскалити з їхньої дурості та запропонувати роздати зброю всім „народним обранцям” вкупі з Президентом, членами Уряду, керівництвом Генпрокуратури, СБУ та МВС. Калібром побільше. По-можливості – видати ще й гранатомети та ракети класу „земля-повітря”. І нехай полюють. Без усяких обмежень.

Отримай Кушнарьов у живіт порцію дробу чи звичайну свинцеву або сталеву кулю – і був би, напевно, живий. Довезли б, сердешного, до Харкова та відправили б прямісінько за кордон у якусь фешенебельну клініку. Але сталося так, що рушниця Завального була споряджена особливим „кабанячим” патроном – з масивною свинцевою кулею, яка розплющується в організмі, розкриваючися мов троянда та перетворюючи нутрощі на суцільний фарш. Після такої кулі ні про яке транспортування пораненого мова йти не може. То ж і довелося богообранцю помирати в палаті звичайної районної лікарні в містечку Ізюм – з печінкою, перемеленою на ліверну ковбасу, без правої нирки та з кишечником, від якого хірурги відтяли шматок завдовжки з півметра.

О, яка це була урочиста смерть! Телебачення кожну годину передавало останні звістки з районної лікарні, для керування реанімаційними заходами в Ізюм прибув міністр охорони їхнього здоров’я Юрій Поляченко, а харківська влада рапортувала, скільки літрів крові „для Кушнарьова” здано місцевими курсантами. Літак, готовий негайно вивезти екс-губернатора до найкращої німецької клініки, регулярно прогрівав двигуни, а лідер парламентської фракції Партії Регіонів Раїса Богатирьова особисто звернулася до посла Німеччини в Україні з проханням терміново відкрити візи для Євгенія Кушнарьова та його коханки. Одначе внутрішня кровотеча не припинялася й до Ізюма вертольотами Міністерства з надзвичайних ситуацій стали звозити іноземних лікарів і небачену в райцентрі медичну апаратуру. Та, виявилося, є речі, які вона не можуть ані купити, ані вкрасти. І помер їхній Кушнарьов, наче простий смертний, на звичайному лікарняному ліжку, у занедбаній богадільні, куди наші приповзають з власною марлею, шприцами та рентгенівською плівкою.

Не можемо ми печалуватися зі смерті Кушнарьова, бо під кулю його п’яного товариша міг попасти хтось із нас – бабця, що йшла вздовж лісової дороги, чи школяр, який збіг з уроків у сільській школі. От тільки в такому випадку міністр охорони їхнього здоров’я напевно не став би псувати свій робочий графік поїздкою до Ізюма. І харківських курсантів ніхто б не ганяв на станцію переливання крові для примусового донорства. І вертольоти Міністерства з надзвичайних ситуацій не доставляли би німецьких лікарів до якогось там районного центру. Бо надзвичайна ситуація для них – це коли в міністра Шуфрича дача горить. Та й ще не факт, що підстрелений взагалі опинився б у лікарні, бо „слуги народу” чи навряд захотіли б псувати оббивку їхнього авто кров’ю одного з нас. Скоріше за все, кинули б подихати пораненого в лісі, мов собаку. А їхня прокуратура написала б, що мав випадок прикрого самогубства.

Але цікаво, як тепер прокуратура буде викручуватися? Бо трапилися колізія їхнього права – один недоторканний забив іншого. І тому покарати Завального за ненавмисне вбивство  — це означає поставити під сумнів самі ідеологічні підвалини касти недоторканних з їхнім правом вбивати кого завгодно й коли завгодно. Ось і чухаються тепер у прокуратурі, крутять носом на всі боки й гадають, куди завтра подме вітер. А я б такий, що отого „ворошиловського стрілка” взагалі відпустив би на всі чотири сторони. Нехай далі стріляє. Та ще б і медаль дав би „За визволення Харкова”.

Не буде в нас жалю, якщо в усіляких кушнарьових стрілятимуть по частіше. Аби тільки не в Києві з їхнею клінікою у Феофаніі, на яку в 2007 році з бюджету виділено грошей більше, аніж на всю сільську медицину, а поблизу до тих лікарень, де наші ліжко-місця. Чи могли мріяти ізюмські лікарі про таку увагу до себе, якби Кушнарьов браконьєрстував десь би в околицях столиці? – Та, звісно ж, ні. А тепер на районну медицину пролилося стільки матеріальних благ, що наші з Ізюма зможуть більш-менш пристойно лікуватися, щонайменше, рік. Якби щороку хоча б з десяток народних депутатів  по селах гинули – ото було б непогано. Тоді б з їхнього бюджету щось би й нашій медицині перепало.

Тільки ні в якому випадку не можна допустити, щоби вони в наших лікарнях довго маялися. Тут має бути гарантія – або депутатам патрони відповідні видавати, або добивати після операції. Бо інакше вони візьмуться за наших. Ось, наприклад, їхнє телебачення повідомило, що до Харкова за кілька годи після інциденту з Кушнарьовим прибула бригада трансплантологів. Для чого трансплантологи, зрозуміло – на випадок, якщо „слуга народу” виживе й йому доведеться міняти прострілені товаришем нирки. От тільки ніхто не пояснив, де їхні лікарі збираються трансплантат брати, бо в Україні зусиллями „народних обранців” питання відбору донорських органів досі законодавчо не врегульовано. І нирку на законних підставах Кушнарьову можна було б пересаджувати лише в тому випадку, якби б хтось би з кушнарьовських соратників йому одну зі своїх подарував. А тепер уявімо пана Януковича, пана Ахметова чи, хоча б, мадемуазель Карпачову, які прагнуть поділитися з пораненим своєю ниркою. Уявили? – Отож. Надії на трупний матеріал також не має через відсутність в Україні банку донорських органів. Очікувати, доки в Харкові почнеться зимовий холод і в морги повезуть замерзлих бомжів не доводиться – нирка потрібна не будь яка, а імуносумісна, взята від певної людини. Таку ще треба пошукати. А тепер пригадаймо харківських курсантів, які примусово здавали кров „для Кушнарьова”. Година роботи лабораторії – і імунологічна карта кожного з них ляже на стіл трансплантологів. Далі – справа техніки. Йде потрібний курсант вечірнім Харковом, а тут з темного підворіття його б’ють молотком по голові. Причому, у цей момент у Бюро судово-медичної експертизи абсолютно випадково опиняється апаратура для підтримання життєздатності видаленої з трупа нирки.

Свиняча смерть

Не на пожежі, рятуючи дитину, загинув небіжчик, і не від ворожої кулі склав голову, захищаючи Батьківщину. А загинув він на п’яних розвагах, не за цапову душу отримавши добрячий шматок свинцю, що призначався для дикого кабана. Але вони – живі соратники Кушнарьова — переконані, що в їхніх руках суд не тільки земний, але й небесний.

Годі жартувати — у зв’язку зі смертю найвідомішого українського браконьєра 18 і 19 січня 2007 року в Харкові було оголошено жалобу. Трупопокладення, перетворене на загальнонаціональну виставу „смерть мафіозі”, 19 січня транслювалося по телебаченню, а траурну церемонію освятили своєю присутністю прем’єр-міністр їхнього уряду та голова їхнього парламенту. Постаралися на славу – митрополит Харківський і Богодухівський Никодим так розфантазувався, що в своїй промові навіть порівняв екс-губернатора з біблейським царем Соломоном. Сподіваємося, Господь простить йому подібне блюзнірство. Батюшці виповнилося 85 років, і йому вже всі єдині – що Кушнарьов, що Соломон.

Не пасла задніх і міська влада, яка виступила з ініціативою перейменувати на честь Кушнарьова одну зі станцій Харківського метрополітену. Від звістки про таку пропозицію в уяві зразу ж залунало оголошення вагонного гучномовця: „Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — „Браконьєрська”, перехід на станцію „Сепаратистська”. А ще можна провести змагання зі стрільби ім. Є.П.Кушнарьова або встановити в Харкові пам’ятник невідомому вовкові…

Але й це не все. Завбачливі „слуги народу”, виявляється, прописали в законі про свій статус обов’язкове державне страхування себе, коханих – „за особливо складні умови роботи” — з нечуваним розміром страхового відшкодування. І неважливо де, коли й за яких обставин помер депутат – під час нападу терористів на урядовий літак чи вдома за обідом, вдавившись ананасом. На зустрічі з виборцями чи в сауні, де парився разом з „депутатськими помічницями”. Родині Кушнарьова, який браконьєрствував „в особливо складних умовах”, тепер має бути виплачено десять річних депутатських окладів – щось біля двох з половиною мільйонів гривень. Окрім того – довічна пенсія порядку 15 тисяч гривень на місяць. Незрозуміло лишень, хто в даному випадку отримуватиме гроші – дружина Кушнарьова чи його пасія. Мабуть, дами поділяться по-чесному.

От тільки не було ще випадку, щоби „народний обранець” (кожен з яких, безсумнівно, є втіленням царя Соломона) сплатив бодай копійчину родичам своїх жертв. Це для них – принцип. Пригадується, як у пилу боротьби з народним депутатом Леонідом Черновецьким колишній київський мер Олександр Омельченко подав на нього до суду за наклепницькі заяви. Печерський райсуд присудив Сан Саничу 10 тисяч гривень компенсації за завдану Черновецьким моральну шкоду, і ці гроші Омельченко рівними частками по 5 тисяч гривень демонстративно надіслав матері Максима Прокопчука (збитий на смерть 15 квітня 2003 року автомобілем, у якому перебував Черновецький) та матері Дмитра Коротченка (збитий на смерть 2 листопада 2003 року автомобілем під керуванням самого Льоні-Космосу). Свої дії Омельченко пояснив тим, що екс-радник Президента Ющенка банкір Черновецький не спромігся надати своїм жертвам допомогу навіть на похоронні витрати…  А потім вони дивуються, чому їхня смерть викликає в нас такий сарказм…

Нічого подібного до похорону Кушнарьова Україна не бачила з травня 1885 року. Тоді в Києві, у будинку розпусти на вулиці Еспланадній, в обіймах проститутки помер київський цивільний губернатор Гудима-Левкович. Губернська влада з такої нагоди оголосила жалобу та пригнала на поховання свого блудливого начальника вихованок жіночого пансіону графині Левашової. І хоча Гудима-Левкович, на відміну від Кушнарьова, жодного закону не порушував (борделі функціонували в Російській Імперії цілком легально), вибухнув грандіозний скандал через явну невідповідність пишноти похорону анекдотичним обставинам смерті. Вщух цей скандал лише після того, як київський генерал-губернатор Дрентельн наказав виселити з центру міста всі гнізда розпусти. Так, до речі, з’явилася знаменита Яма – освітлена червоними ліхтарями Ямська вулиця на околицях тодішнього Києва.

Але те, що було очевидним жандарму й брутальному солдафону Дрентельну, ніяк не може второпати заступник міністра внутрішніх справ України Михайло Корнієнко. Ось і розпинається пан Корнієнко перед телекамерами, розповідаючи вигадані подробиці невдалого (чи, навпаки, вдалого) пострілу. Виявляється, всі мисливці – і це встановила їхня експертиза – були напрочуд тверезі. „Сухі”, мов кущики саксаулу. Ніяким браконьєрством вони, виявляється, не промишляли, і взагалі полювати не думали, а просто так (мабуть — від хронічного неробства) об’їжджали мисливські угіддя. Рушниці ж взяли про всяк випадок – якщо раптом прилетить якась не заборонена до полювання дичина.

Ага. Качечок Кушнарьов їздив стріляти в робочий день, коли вся країна працює. У січні місяці. Кулями 30-го калібру. Це ж яка має бути дичина під такі набої? Не інакше, птеродактилі завелися в Ізюмському лісі, і небіжчик з винятково тверезими друзями вирішив уполювати летючу рептилію для Академії Наук. Втім, українська міліція завжди славилася своїми керманичами, серед яких переважали не стільки шерлок-холмси, скільки конан-дойлі.

Даремно питати в пана Корнієнка, за яким бісом Кушнарьов поїхав з рушницею до лісу. Звісно, не голод погнав екс-губернатора на полювання. І свіжину, якби він так вже захотів свининки, йому б, напевно, подали в ліжко. А поїхав, бо вважав, що його примхи – то і є закон. Браконьєром жив, браконьєром і помер.

Точно так даремно питати, навіщо Кушнарьов разом з головою Донецької обласної ради Колесниковим влаштовував восени 2004 року збіговисько в Сєверодонецьку, де закликав до відокремлення трьох східних областей України та створення нової держави зі столицею в Харкові. Мудрі люди цього б не зробили хоча б через повну утопічність подібного проекту. Бо для існування держави потрібні не тільки вони, потрібні, передусім, ми — яких вони визискують. Ми – на яких вони дивляться як на бидло, у яких вони забирають кров і нирки, яких безжально давлять своїми „Мерсами”. Без нас держави не буде, і якщо бюджет, закони, суди, прокуратура — їхні, то держава – наша.

На могилі Паніковського син турецькопідданого поставив скромний надгробок, написавши, що під ним лежить людина без паспорта. Над могилою колишнього харківського губернатора було б непогано накреслити інший напис: „Тут спочиває Євгеній Петрович Кушнарьов, людина без батьківщини”. І дати салют – з італійських карабінів, споряджених набоями на кабана.

http://ord-ua.com/2007/12/10/volodimir-bojko-samka-bogomola-ta-vsi-vsi-vsi-povisti-opovidannya-fejletoni-6/

Комментарии

Добавить новый

Ваше имя (ник):

Контактный e-mail (скрывается):

Ваш комментарий:

 | 


Введите текст с картинки в поле внизу: