Печать

Не всіх дурних війна забрала (перДлини наших улюбленців) (2010-05-25)


2012-12-11 (17:33)

Давненько слуги народу не веселили своїх підданих так, як впродовж перших трьох тижнів травня. Давненько… Тож якщо вдячні нащадки коли-небудь складатимуть антологію політичної сатири та гумору, події останнього весняного місяця 2010 року цілком претендуватимуть на окрему главу. Принаймні, автор не пригадує нічого подібного з вересня 2004 року, коли франківський студент Дмитро Романюк влучно поцілив сирим яйцем у тодішнього кандидата в президенти України Віктора Януковича, спричинивши останньому колаптоїдний стан та два дні госпіталізації у «Феофанії».

Так і зараз. Три тижні поспіль народні улюбленці «смалили напалмом», плескали дурними язиками та радували електорат ледь не цирковими витівками. Поза конкурсом, безсумнівно, сюжет з вінком, який гупнув по голові Президента Януковича біля могили Невідомого солдата. Власне, подія ця не була б варта й обговорення, якби не спроба керівника прес-служби Адміністрації Президента Олега Кошелєва заборонити журналістам оприлюднювати відео- та фотоматеріали з непередбаченою протоколом сценою. Як наслідок — викладений в Інтернеті ролик побив всі рекорди перегляду, а пан Кошелєв у черговий раз довів відсутність у нього сірої речовини, принаймні, в кількості, необхідній державним службовцям такого рангу.

Треба зазначити, що розумові здібності нинішнього керівника президентської прес-служби в журналістських колах відомі давно, позаяк раніше пан Кошелєв нужденно працював у Секретаріаті Президента Ющенка й обслуговував попередню владу з такою ж дурною запопадливістю, з якою зараз він облизує Януковича.

А знамените вже інтерв’ю Міністра внутрішніх справ України Анатолія Могильова газеті «Лівий берег»? Це ж скільки, цікаво, треба було випити, щоби на запитання журналістки про те, як йому служиться під орудою двічі засудженого президента, дати таку відповідь:

«А если назвать это политическими репрессиями того времени? Луценко в камере сидел? - Сидел. Тимошенко сидела? Сидела. Вот и тут»

На превеликий жаль, попередній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко не пробув у тюремній камері навіть і хвилини. Хоча людина він молода, сподіваємося, що в нього ще все попереду… Але оголосити малолітнього гопника Януковича в’язнем сумління — це круто. Єнакіївський робін гуд — знімав шапки з багатих і віддавав їх бідним…

До речі, автор ледь не заплутався в питанні, що саме святкував Янукович 9 травня, отримавши вінком по маківці. Судіть самі: Друга світова війна завершилася у вересні 1945 року після розгрому Квантунської армії та капітуляції Японії, війна між СРСР і Німеччиною закінчилася 25 січня 1955 року (саме ця дата встановлена Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про припинення стану війни між Радянським Союзом і Німеччиною»), бойові дії в Берліні були припинені 2 травня 1945 року, а акт про капітуляцію Німеччини підписаний в Потсдамі 8 травня 1945 року. Але жодна з цих дат Москвою (і, відповідно — Януковичем) не відзначається, натомість святом оголошене 9 травня — тобто річниця виходу газети «Правда» за 9 травня 1945 року з повідомленням про капітуляцію Німеччини, з нагоди чого в тому ж числі газети був вміщений Указ Президії Верховної Ради СРСР про оголошення цього дня неробочим «в ознаменование победоносного завершения Великой отечественной войны советского народа против немецко-фашистских захватчиков и одержанных исторических побед Красной Армии».

Але відзначали цю дату недовго. Сплинуло два роки, і Верховний Головнокомандувач зрозумів, що святкувати, взагалі-то, нема чого. Указом Президії від 23 грудня 1947 року 9 травня знову стало робочим днем.

І лише в 1965 році в СРСР день 9 травня повторно був оголошений вихідним у пам’ять про полеглих — з траурною музикою на вулицях, покладанням квiтів на братських могилах, хвилиною мовчання по Центральному телебаченню. Сплинуло ще 45 років, і день скорботи раптом перетворився на верескливе шоу, яке має символізувати «єдиний інформаційний, культурний та історичний простір» на теренах колишньої Російської імперії.

Істерія, розгорнута Януковичем і Ко за московським сценарієм навколо так званих георгіївських стрічок та небачений навіть у радянські часи парад на Хрещатику залишили стійке враження про перехід України під руку Кремля з правами Малоросійського федерального округу. Тон святкуванню задавала, звісно ж, нова українська столиця — місто-герой Москва. Доки в Донецькому уїзді Малоросійського краю місцеві начальники вирубували парк Перемоги, посаджений 35 років тому ветеранами Другої світової війни (http://ord-ua.com/2010/05/12/donetski-gebbelsi-divuyut-navit-rosiyan), у Москві, в Культурно-виставковому центрі «Сокольники», відбулася чи не головна святкова подія — конкурс танців на жердині «Вальс Перемоги», присвячений «65-річчю перемоги радянського народу у Великій вітчизняній війні».

Захід вдався на славу. Конкурсантки-стриптизерки могли задовольнити самий вибагливий смак, одночасно демонструючи, яким саме місцем російська влада «помніт і гордіца».

«Помню, горжусь» — найкращі стрептизерки Москви демонстрували свою майстерність на конкурсі, присвяченому 65-й річниці Перемоги

Організатором чудо-конкурсу стала Всеросійська танцювальна організація при підтримці Міністерства спорту, туризму та молодіжної політики Російської Федерації. Зараз передовий досвід активно вивчається в Мінсім’ямолодьспорт України першим заступником Міністра Андрієм Пальчевським, який паспорт громадянина України отримав лише за кілька днів до призначення на високу посаду (причому, як стверджують злі язики — зберігши за собою громадянство Росії) і який за сумісництвом очолює російську «Партію любителів пива». Сподіваємось, що наступного року стараннями пана Пальчевського й ми побачимо щось подібне. Доки ж доводиться вдовольнятися невибагливими фантазіями провінційних чиновників, які з нагоди Дня Перемоги на бюджетні гроші мірялися георгіївськими стрічками — у кого довша. Найдовшу стрічку простелила влада Севастополя, а найбезглуздішу - Одеси.

Народ сподівався, що з відходом у політичне небуття президента-пасічника кане в Літу й мода на спорудження державним коштом усіляких пам’ятників. Ач, ні. 9 травня новообраний Президент відкрив у Києві черговий витвір образотворчого мистецтва — на цей раз маршалу авіації Радянського Союзу, тричі Герою Радянського Союзу Івану Кожедубу.

Але найбільше приголомшила новина, що Янукович, Азаров, Литвин та інші достойники взяли участь не лише в церемонії відкриття пам’ятника Кожедубу, але й у його освяченні — дарма, що Україна проголошена світською державою, де всі церкви відокремлені від владних інституцій та грошей платників податків, на які, власне, і був зведений монумент. Втім, тицькати Януковичу під ніс Конституцію сенсу немає ніякого. Як і його попереднику. Бо Конституція — це для бидлоти. А для справжніх пацанів єдиним законом є побажання пахана, навіть таке екзотичне, як оббризкування водою бронзової скульптури.

Каюсь: автор цих рядків, будучи винятковим безбожником, не здатен осягнути потаємного сенсу в освяченні скульптурного зображення померлої людини. Може, керівники держави плекали надію оживити небіжчика? Чи виганяли з бронзового відливка нечисту силу? Звісно, за невелику суму будь-який батюшка залюбки побризкає водою хоч на пам’ятник, хоч на громадський туалет — бізнес є бізнес. Але є нюанс — освячення громадського туалету, принаймні, не суперечить канонам православ’я. Чого не можна сказати про освячення всіляких пам’ятників, які прийшли в сучасну культуру з язичницьких Греції та Риму. А тим вірним Московського патріархату, які цього не усвідомлюють, радимо поцікавитися, чому досі не освячені знамениті київські монументи, що давно вже стали візитівкою української столиці — рівноапостольному князю Володимиру на Володимирській горі та Богдану Хмельницькому на Софіївському майдані.

Рішення про спорудження в Києві пам’ятника князю Володимиру було ухвально царем Ніколаєм І у 1842 році на пропозицію київського генерал-губернатора Дмітрія Бібікова. Досить швидко архітектор Пьотр Клодт розробив проект монумента. Але проти зведення пам’ятника категорично виступила церква в особі одного з найбільших своїх авторитетів — тодішнього київського митрополита Філарета Амфітеатрова.

18 серпня (за старим стилем) 1845 року Філарет пише царю, що встановлення статуї суперечить давнім церковним настановами: «православною церквою нашою з найдавніших часів і до цього дня не прийнято зводити подібні пам’ятники святим поза храмів Божих, без сумніву, з дуже важливих причин. Тому й немає в Уставі церковному чиноположення на закладення й освячення оних».

Але цар був невблаганний і попри протести митрополита асигнував на спорудження «богомерзького ідола» колосальні на той час кошти — 64 тисячі рублів. Одначе російська церква, яка з часів патріарха Нікона (за винятком, хіба, патріарха Тихона) ревно обслуговувала будь-яку владу, освятити царську забаганку так і не змогла — чину освячення пам’ятників у православ’ї, дійсно, не існує. Саме тому пам’ятник князю Володимиру, біля якого так полюбляють водити хороводи… тьху ти, Господи, хресні ходи й творити колективні молитви члени українського Уряду, насправді не був освячений ані при закладці, ані при відкритті. І, взагалі, є об’єктом позалітургійним. Більш того, щоби відволікти увагу громадськості від скандалу з відмовою церкви освятити монумент, відкриття пам’ятника Володимирові відбулося одночасно з відкриттям Ланцюгового моста через Дніпро (зараз на цьому місці — міст Метро) 28 вересня 1853р. - без жодних урочистостей.

З аналогічної причини, через протести церкви, царська влада довгий час не наважувалася встановити на Софіївському майдані й пам’ятник Богдану Хмельницькому, який через те роками валявся на задвірках поліцейського відділку.

Втім, нинішніх священнослужителів все це не бентежить і вони, буває, погоджуються святити й те, що освяченню не підлягає за визначенням. Причому, без жодних вигадок — спочатку пам’ятник троєкратне кропиться, потім батюшка скоромовкою бубонить собі під ніс: «благословляется и освящается памятник сей, благодатию Пресвятаго Духа, кроплением воды сея священныя, во Имя Отца…», і ото й усе — без будь-яких чинів або інших обрядових умовностей.

Між іншим, сім років тому був просто феєричний скандал у Росії, коли митрополит Чебоксарьский і Чуваський Варнава, будучи присутнім на відкритті монумента Матері-Покровительниці в столиці Чувашії, освятив навіть не сам пам’ятник (Боже борони!), а лише сходи, які ведуть до нього. Цілком природно, що клір і прочани сприйняли таку витівку владики як акт ідолопоклонства, а настоятель місцевої церкви Успіня Божої Матері з типово російським прізвищем Андрій Берман навіть оголосив про розрив євхаристичного спілкування з архієреєм і закликав Варнаву покаятися.

У відповідь Варнава звільнив Бермана з посади настоятеля церкви, заборонив у священослужинні й відправив за штат без права носіння хреста та ряси. А саму бунтівну церкву передав у розпорядження Свято-Троїцького чоловічого монастиря.

Тоді Берман, тільки не смійтеся, оскаржив рішення Єпархіальної ради в арбітражний суд Чебоксар, а після відхилення позову — звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду Чувашії. І навіть зібрався домагатися у Верховному суді Росії скасування державної реєстрації Російської православної церкви через невідповідність Статуту РПЦ трудовому законодавству.

І тут дибки став Святіший Синод РПЦ, який раптом пригадав, що церква відокремлена від держави й у статті 9-й Статуту РПЦ записано, що «посадові особи й співробітники канонічних підрозділів, а також клірики й миряни не можуть звертатися в органи державної влади й цивільні суди з питань, що належать до внутрицерковного життя, включно з канонічним управлінням, церковним устроєм, богослужебної та пастирської діяльності». Ти ба. Як до суду позиватися — так Церква відокремлена, а як державні установи святити — так, начебто, і не відокремлена.

Але повернімося в неньку, де незадовго до Дня Перемоги чи не найбільша державна кредитно-фінансова установа — Ощадбанк — втратила свою гербову печатку. Як так сталося — ніхто достеменно не знає. Була печатка й зникла. Добре, що часи, коли чи не найдохіднішим видом шахрайства було виготовлення фальшивих банківських авізо, давно минули. Хоча на початку 90-х років минулого століття, коли ще не було системи електронних міжбанківських розрахунків, маючи таку печатку, можна було б впродовж одного дня залишити Ощадбанк взагалі без грошових активів…

Ще однією перДлиною стала заява представника Президента в парламенті Юрія Мирошниченка, який відкрив народові очі на таємні засади нової урядової політики. Виявляється, урядовий законопроект про підвищення цін на алкогольні вироби був внесений зовсім не для збору додаткових коштів до державного бюджету, а виключно «зниження рівня споживання спиртного». «Нам треба вживати заходи, — заявив цей народний депутат від Партії Регіонів, — щоби люди менше пили горілки». Зазначимо, що цим же законопроектом, який був остаточно проголосований Верховною Радою 20 травня, також передбачено значне підвищення акцизних ставок на бензин. Очевидно, Уряд Азарова сподівається в такий спосіб, не інакше, знизити рівень викиду вихлопних газів.

А тепер — про найголовніше. У місті Жовті Води з центральної площі, нарешті, прибрали новорічну ялинку, встановлену в грудні 2009 року. Відсутність у місцевому бюджеті коштів на демонтаж лісової красуні дозволила жовтоводинцям (так, мабуть, звуться мешканці цього міста) розтягнути новорічні свята аж до середини травня. З чим ми їх і поздоровляємо.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

Комментарии

Добавить новый

Ваше имя (ник):

Контактный e-mail (скрывается):

Ваш комментарий:

 | 


Введите текст с картинки в поле внизу: